Українці - за Україну.Соціолого-політичний аналіз.

Українці - за Ураїну:мову, культуру, націю, державу

   Головною ознакою нації є мова. Мова – це носій історичної пам’яті народу (етносу) його культурних надбань, психологічних особливостей, способу мислення та діяльності.Певна група людей становить націю лише тоді, коли вона пов’язана знаково – символічною системою (мовою) та особливим менталітетом і національним духом.

   Разом із тим мова — це і своєрідний оберіг звичаїв і традицій, запорука інтелектуального зростання, розвою та поступу народу в загальносвітовому житті. Саме в системі національної мови закодовано інтелект тієї чи іншої нації. Мова є основною формою національної культури й насамперед першоосновою літератури.

   Формування людини як особистості з високим інтелектуаль­ним рівнем, як яскравої творчої індивідуальності неможливе без досконалого володіння мовою. За словами німецького філософа Л. Фейєрбаха, «...що б людина не називала і не виражала, завжди вона розкриває свою особисту сутність; тому мова є критерієм того, на якому рівні знаходиться людська культура». Цю тезу до­повнює відомий український мовознавець О. Потебня: «Мовна індивідуальність вирізняє людину як особистість, і що яскравіша ця особистість, то повніше вона відображає мовні якості суспільства».

   Українська мова одна з найдавніших мов світу. Ось свідчення про нашу мову турецького мандрівника XVII ст. Ельвія Челебі: «Українці — стародавній народ, а мова їхня багатша і всеосяжніша, ніж перська, китайська, монгольська і всілякі інші...  

   Закон «Про мови в Українській РСР», прийнятий ще 1989 ро­ку, на жаль, так і не набрав юридичної сили на теренах "уже незалежної України. Хоча ст. 10 Конституції України проголо­шує: «Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України».

   Усупереч Конституції України в деяких містах і областях ро­сійська мова дістала статус другої (офіційної) мови. Антинаціо­нальним силам у Верховній Раді вдалося протягти прийняття «Європейської хартії регіональних мов або мов меншин» та " Закон про мови" 2012 р..

   Хартія - цілком де­мократичний документ, передбачає зобов'язання держави щодо захисту мов національних меншин і, зрозуміло, тих, що перебу­вають під загрозою. Парадокс нашого часу і країни полягає в тому, що саме мова більшості - українська, де юре державна мова, потребує не декларативних заяв і не чинних законів, а дієвого захисту й абсолютної підтримки з боку держави. Отже Хартія, таким чином, сприятиме не захисту мов, які дійсно потребують цього, бо зникають (гагаузька, кримськотатарська, ромська та ін.), а навпаки, призведе до їхнього подальшого винародовлення, оскільки носії цих мов перейдуть на «общепонятную». Наслідки цієї недалекоглядної політики відлунюють у сьогоденні. Мова однієї з найдавніших націй почала втрачати природну якість, натомість у багатьох регіонах внаслідок насильницької русифікації  утворився своєрідний по­круч - «суржик». Спотворена ж мова робить мислення людини примітивним. Про це свідчить і науковець Я. Радевич-Винницький: «Наївно вважа­ти, що люди тільки розмовляють суржиком. Вони ним також і думають. А це призводить до інтелектуально-моральної аморф­ності, розмитості й невизначеності особистості, утрати нею не лише мовних, а й національних орієнтирів узагалі. Адже мова стиму­лює свідомість, підпорядковує її собі, формує й розвиває, а не лише виражає думку».Суржик - феномен не тільки мовної, а й геополітичної стра­тегії Російських проімперських урядовців і політиків. Проросійські сили дбають рад­ше не про дві, а про одну з двох мов (російську), бо їм так «легче», вони так «привикли». Двомовність тільки звужує сфери вживання української мови. Вона підточує її зсере­дини, створює ґрунт для її внутрішнього розкладу, активізуючи про­цеси змішування російської й української мов та перетворення Укрпїни в "русский мир". Навіть не проголошуючи другу (ро­сійську) мову як офіційну, проросійськи політики в Україні широко й безборонно вживають її в усіх офіційних сферах, що є плідним підґрунтям для «суржикізації» та русифікації української нації.

   З утратою рідної мови руйнується сам спосіб світосприймання, національного мислення, що, зрештою, призводить до денаціона­лізації. Згідно з думкою О. Потебні, для народу, який денаціона­лізується, цілком природно складаються надто погані умови щодо інтелектуального розвитку; його розум перестає бути самостійним, він змушений пристосовуватися, зважати на кон'юнктуру. Та й узагалі, денаціоналізація, як стверджує наш видатний лінгвіст, «зводиться до поганого виховання, до моральної недуги: на неповне використання наявних засобів сприймання, засвоєння чи ослаблення енергії думки, на гидоту запустіння на місці витіснених, але нічим не замінених форм свідомості, на ослаблення зв 'язку підростаючих поколінь із дорослими, що замінюються лише кволим зв'язком із чужими; на дезорганізацію суспільства, аморальність, спідління». Цю думку продовжує І. Огієнко: «Мовне винародовлення призво­дить до морального каліцтва, а воно — найродючіший грунт для різних злочинів».

   Утративши свою мову, народ гине як окрема історична вели­чина і стає населенням, контингентом, електоратом, біомасою тощо. «Різні мови... є різними світоглядами... Своєрідність мови впливає на сутність нації, як тієї, яка розмовляє нею, так і тієї, якій вона чужа, тому уважне вивчення мови повинно включати в себе все, що історія й філософія пов'язує із внутрішнім світом людини», — писав німецький мовознавець В. Гумбольдт.

Українська нація втрачає свою національну самобутність, перетвоюється в деградоване суспільство, відірване від рідних коренів, з убогим духовним світом і обречена на асиміляцію та знищення.

   Виховувати в собі повагу до мови, якою спілкуємося, - це, передусім, шанувати себе, виявляти повагу до народу, його історії, культури. Адже мова - своєрідний  генетичний код нації, а не лише засіб спілкування.

 Використано матеріал :Зубков М. Г.   Українська мова: Універсальний довідник. - X.: ВД «Школа», 2005. - 496с.

2.СОЦІОЛОГІЧНО - ПОЛІТИЧНИЙ АНАЛІЗ

 За переписом  1979 року українці-73,6%, росіян - 21,1%. (Наука і культура. Україна. Щорічник АН УРСР. Т-во «Знання»УРСР-К.1990р. С. 161.) Національний склад України за переписом 1995 року: Укр.. - 77,8%. Росіян-17,3%, всі інші – 4,9  %. Загальна кількість нас. України-48 млн.457 тис. чол. (Кореспондент №4 (193) 4 лютого 2006р. с.49.)  Соціологічне дослідження яке проводилось з 31 травня по18 червня Українським центром економічних та політичних досліджень імені Олександра Разумкова показало, що українці за вступ до ЕС-50,4%, проти вступу-28,7%, не визначились-20,9%. (журн.100% №21\22, 2007р. с.6)

№	Територіальна одиниця	Кількість населення (тис. чол..)	% укр.	% рос.	% гол. за Ющенка	% гол. за Янук.
1	Тернопільс.	1122	96,6	2,2	96,03	2,70
2	Ів.-Франківсь.	1395	95,2	3,8	95,72	2,86
3	Волинська	1046	94,7	4,3	90,71	7,01
4	Рівненська	1163	93,1	4,6	84,52	12,29
5	Чернігівська	1195	92,6	5,9	71,15	24,16
6	Черкаська	1363	91,8	6,9	79,10	17,35
7	Вінницька	1726	91,8	5,3	84,07	12,94
8	Хмелиницьк	1393	90,8	4,9	80,47	16,03
-	М.Київ	2647			78,37	17,51
9	Київська	1785	90,5	7,6	82,70	13,77
10	Львівська	2592	89,5	7,5	93,74	4,72
11	Полтавська	1578	89,4	9,0	66,00	29,15
12	Кїровоградс.	1090	86,9	10,4	63,40	31,76
13	Сумська	1250	86,5	12,4	79,45	16,89
14	Житомирська	1351	84,9	7,0	66,86	28,90
15	Закарпатська	1250	77.8	3,6	67,45	27,58
16	Миколаївська	1233	77,4	18,0	27,72	67,13
17	Херсонська	1142	76,8.	19,5	43,43	51,32
18	Дніпропетров.	3484	72,7	22,9	32,01	61,13
19	Чернівецька	0913	70,2	6,6	79,75	16,37
20	Харківська	2851	64,2	31,8	26,37	68,12
21	Запорізька	1882	63,8	31,1	24,51	70,14
22	Одеська	2419	54,7	25,9	27,46	66,56
23	Луганська	2450	52,8	43,8	6,21	91,24
24	Донецька	4686	50,9	43,2	4,21	93,54
25	Кримська авт.	1997	25,6	68,4	15,41	81,26
-	м.Севастопол.	0377			7,96	88,83

Загальна кількість населення -48млн.457 тис осіб.

Міське населення -32574000 або 67,2%

Сільське -15 883000 або 32,8%

В Україні проживало понад 130 національностей та народностей.

Територія України 603,7 тис. км2

Щільність населення 80 осіб/км2

Західна Україна: Галичина – Львівська обл.. -2626,5., Тернопільська обл.. -1142,4,. Івано-Франківська обл. -1409,8., Закарпатська обл.. – 1258,3., Чернівецька обл.. -0922,8., Рівненська обл.. – 1173,3., Волинська обл.. -1060,7., Хмельницька обл.-1430,8., =11024,6

Північна Україна: Житомирська обл.. -1389,5., Чернігівська обл.. -1245,3., Сумська обл – 1299,7., Київська обл.. – 1827,9., м. Київ -2611,3 =8373,7

Центральна Україна: Черкаська обл..-1402,9.,Вінницька обл.. – 1772,4.,Кіровоградська обл.. -1133,1.,Полтавська обл.., - 1630,1., Дніпропетровська обл.. -3567,6., = 9506,1

Східна Україна: Харківська обл.. -2914,2., Луганська обл.. -2190,8., Донецька обл.. -4841,1 = 9946,1.

Південна Україна: Запорізька обл.. – 1929,2., Миколаївська обл.. -1264,7 Херсонська обл.. – 1175,1., Одеська обл. .- 2469. = 6838,0

Автономна республіка Крим -2033,7.

За таблицею: Загальна кількість населення України -48457.
З них:Східна,Південна Україна та Крим –19196,8 -39,62%
Центральна, Північна Україна -17879,8 -36,90%
Західна Україна 11024,6 – 22,76%


Аналіз поширення російської меншини в Україні: Кримська автономія -58,5%, Луганська – 39% Донецька область-38,2%, Харківська -25,6%, Запорізька – 24,7%, Одеська – 20,7%, Дніпропетровська – 17,6%, Херсонська -14,1%, Миколаївська – 14,1%. Враховуючи довготривалий державний вплив з боку Росії, лінгвістичну її досконалість, все це привел0 до повної асиміляції українців і в першу чергу міського населення цих областей та поширення в сільські регіони. Залишені без держаного захисту українці були піддані масованій асиміляції та русифікації. Російська мова стає основною для більшості українців, які віддають перевагу російській перед регіональним українським суржиком. Рідна мова стає позором для нації. А нація поступово перетворюється в аморфний стан малоросійства. Так в Донецькій облачті з
56,9% етнічних українців тільки 21,2% визнають українську мову за рідну.
УКРАІНСЬКУ МОВУ ВИЗНАЮТЬ РІДНОЮ -67,5 % НАСЕЛЕННЯ України, Російську -29,6%

ПОЛІТИЧНІ ПАРТІЇ
Політичні партії лівого спрямування: Комуністична партія України відроджена після заборони її діяльності в жовтні 1993року, налічує 140 тисяч членів, 594 комітетів, 5172 первинних партійних організацій. Лідер партії – Петро Симоненко.
Соціалістична партія України -35 тис. членів.Після проголошення незалежності України лівий політичний рух зазнав значних змін. Компартію України як активного співучасника серпневого політичного путчу було заборонено. Щоб відновити ліву ідею восени 1991 року було зареєстровано Соціалістичну партію України лідером якої став Олександр Мороз, колишній секретар Київського обкому партії, а на час обрання народний депутат Верховної Ради України. Соціалістична партія сповідуєю ідеї демократичного соціалізму, тобто виступає за розвиток гуманістичних цінностей заснованих на засадах провідної ролі суспільної власності у різноманітних її формах у системі багатоукладності економіки. При цьому не заперечується функціонування приватної власності.
Прогресивна Соціалістична партія України – заснована внаслідок розколу Соціалістичної парії Лідери Наталія Вітренко і Володимир Марченко. Селянська партія України – заснована в січні 1992р.
Політичні партії правого спрямування: налічуються 15 партій національного спрямування, які класифікуються як праві (правоцентристські, праві, ультраправі) Праві: Народний Рух України – 55 тис. членів. Зареєстрована 1 лютого 1993р. Головою партії обрано В’ячеслава Чорновола. Навесні 1999р. НРУ розколовся. Після трагічної гибелі В. Чорновола було проголошено лідером Геннадія Удовенка, а пізніше Бориса Тарасюка. Українська Республіканська партія – створена на основі Української Гельсінської спілки в 1990 р. Її лідер – Богдан Ярошинський. у травні 1992 р. близько тисячі членів УРП на чолі з Степаном Хмарою вийшли з партії й утворили Українську Консервативну Республіканську партію.

З ІСТОРІЇ РІДНОГО КРАЮ .
ЧОМУСЬ ЗАБУТІ СТОРІНКИ…

Міський краєзнавчий музей. Тут завжди людно. Гості, що прибули сюди за туристичними путівками з різних куточків республіки, з цікавістю знайомляться з експозиціями музею, в думках переносяться в далекі часи славної героїчної історії нашого краю: про заснування 1 розвиток нашого міста в період Київської Русі, славне українське козацтво і його боротьбу за національне визволення, зв'язок з декабристським рухом, про магнатів Браницьких, період Громадянської війни, визволення Білої Церкви від німецько - фашистських загарбників та її сучасне становище.
Бувають і такі запитання: чому в музеї немає жодної згадки про земляка, гетьмана України Івана Мазепу? Адже родом він з села Мазепинці, яке знаходиться неподалік від Білої Церкви. Та і в місті збереглись згадки про цю неординарну людину, зокрема Нікольська церква, яку збудував і в якій він вінчався.
На мою думку, це несправедливо. Тому хотілося б висловити своє ставлення до цієї історичної особи, спробувати дати відповідь, чому Іван Мазепа став на таку тернисту стежку, що керувало ним, коли вирішив перейти до табору Карла XII? Вигідніше було б служити Петру І, користуватись його ласкою.
... Іван Степанович Мазепа народився в 1640 році в козацькій родині на Білоцерківщині. його батько Степан Мазепа значився рядовим козаком в реєстрових списках 1649 року. Навчаючись в Київському колегіумі та за кордоном, Іван Мазепа отримав непогану на той час освіту.
З юних літ він знаходиться на службі при дворі польського короля Яна Казиміра. Пізніше, в 1663 році, покидає королівський двір, це зв'язують з його відомою любовною пригодою, чи, можливо, була й інша причина, яка ще не відома історикам, 1 повертається на Україну.
Доля зводить його з гетьманом Правобережної України Петром Дорошенком. З часом він стає одним з найбільш наближених осіб гетьмана. І вже в 1675 році ми знаходимо його прізвище в складі посольства гетьмана Дорошенка у Криму. Коли ж Петро Дорошенко почав втрачати свої позиції, Мазепа переходить до гетьмана Лівобережної України Івана Самойловича.
Вже через два роки, ставши гетьманом,- Мазепа уважно спостерігає за боротьбою, яка точилась за російський престол і робить ставку на молодого царя, у вирішальний момент цієї боротьби підтримує його. За це він потрапляє в особисту ласку Петра І.
Ставши одним з найзаможніших людей України, Мазепа значну частину своїх прибутків виділяє на розвиток духовного і культурного життя України. Великі пожертвування йдуть церкві: відновлюється Печерська Лавра, будується церква Вознесіння в Переяславі, про яку згадував в своїх віршах Т. Г. Шевченко, споруджується приміщення Києво - Могилянської академії, Нікольська церква в Білій Церкві та багато інших. Отже, ми не можемо не згадати про Івана Мазепу як про людину, що багато зробила для розвитку української культури.
Не заперечуючи велич Петра І як творця Російської імперії, яку вивів він з відсталої напівазіатської держави в ряд цивілізованих країн Європи, скажемо 1 про Іншу сторону його діяльності як самодержця 1 кріпосника не тільки свого народу, а й України. За час його правління? стан українського народу значно погіршився. Селян та козаків все частіше примушували виконувати різні тяжкі провинності, все більше з'являється біглих селян на Запоріжжі, які «невдоволені положенням на Гетьманщині і хочуть козаками всіх поробити».
Тим часом молодий російський цар Петро І проводить активну військову політику. В 1665 р. він відновив війну з Туреччиною і Кримом. Чотири роки, рік-у-рік козацьке військо мусило ходити то на татар, то у турецькі землі. Скінчивши війну з турками, Петро І почав війну з шведами. І знову, починаючи з 1700 року, під час всієї Північної війни ходили козаки в далекі походи на північ, тобто туди, куди посилав їх цар, не отримуючи при цьому ніякої платні. Зрозуміло, це викликало невдоволення в козацьких верствах.
Козацька старшина була незадоволена, це виражалось в тому, що поступово знищувалась автономія України, а з нею і давні вольності, які були закладені в березневих статтях Богдана Хмельницького. Все більше російських гарнізонів з’являлись на Україні, а з ними воєводи та урядники, які все частіше втручались у внутрішні справи, самочинно чинили суд, карали старшину без згоди гетьмана, тобто міняли його владу.
А в неспокійній голові Петра весь час виникали все нові і нові прожекти щодо України: то він задумав скасувати військо козацьке і ввести рекрутчину, то ліквідувати гетьманство, перетворити Україну в одну із провінцій Росії (що пізніше і зробить), то зробити з неї якесь князівство на зразок німецьких: земель. Це все змушувало Мазепу задуматись.
Мазепа був дуже обережною людиною. Ще на початку Північної війни він спостерігає за діяльністю молодого швецького короля Карла XII. Плани на встановлення зносин Із шведами виникли в період перших перемог в Прибалтиці. І вже в 1703 році через своїх друзів в Польщі (які збереглись ще за часів його служби) він налагоджує зв'язки з Карлом XII. Про ці зв'язки стало відомо генеральному судді Кочубею і його свояку полтавському полковникові Іскрі, які донесли Петру І, що Мазепа веде таємні переговори з шведами. Але переконати Петра І в зраді Мазепи їм не вдалось, і вони були страчені гетьманом.
Після невдалої спроби шведів влітку 1708 року здійснити похід на Москву через центр Росії, Карл XII вирішив повернути на Україну, щоб там перезимувати, поповнити військові сили за рахунок козаків та запастись провіантом.
З думкою, яка довгий час існувала в нашій історіографії, що ніби Мазепа сам запросив шведів на Україну, важко погодитись. За логікою йому краще було залишатись стороннім спостерігачем цієї боротьби і у вирішальний момент приєднатись до переможця.
Звістка про те, що Карл XII йде на Україну, застала Мазепу зовсім непідготовленим. Козацькі полки знаходились в далеких білоруських землях, а на Україні стояли російські гарнізони. На Україну також рушили головні сили російської армії на чолі з самим Петром: Мазепі він дав наказ підходити до нього. Потрібно було вирішувати. Можливо, це була остання історична нагода якщо не здобути державну самостійність, то отримати значну автономію, про яку лишились лише згадки.
За загальною старшинською радою було вирішено пристати до Карла XII. В 20-х числах жовтня із своїми прибічниками та двохтисячним козацьким військом біля Десни Мазепа з'єднався з Карлом XII. На бік шведів також перейшли запорізькі козаки на чолі з кошовим Гордієнком. За цей вчинок січовиків за наказом Петра І 14 травня 1709 року Стара або Ба-завлуцька Січ була зруйнована царськими військами.
Після поразки шведів під Полтавою Мазепа з Карлом XII втекли до Молдавії. 22 вересня 1709 року зломлений, змучений всіма тривогами, старий гетьман помирає. Поховано його в монастирі святого Галата в Яссах.
Так закінчилось трагічне, суперечливе життя нашого земляка Івана Степановича Мазепи. В оцінці одних — зрадник українського народу, інших — борець за національну незалежність. Але будь-яка оцінка вчинку Мазепи не заперечує його ролі в Історії України. І нема сумніву, що невдовзі у нашому музеї згадають цю людину, віддадуть їй належне. А нам, його землякам, напевне, можна було б обговорити доцільність перенесення праху гетьмана Мазепи до Нікольської церкви.

Г. КУРИЛЕНКО,
викладач Історії України медучилища, член міського наукового об'єднання «Думка».


Імена і дати :
Конституція Пилипа Орлика
«Він знехтував всім, що було йому найдорожчого на світі, знехтував і самим життям — аби піднести , свою вітчизну і визволити її з московського ярма...»
Ці слова, сказані про нашого земляка Івана Мазепу, належать людині, ім’я якої тривалий час замовчувалось в радянській історичній науці. Гетьман - емігрант Пилип Орлик продовжив справу Івана Мазепи, присвятив їй все своє лиття. Пилип Орлик посідає особливе місце серед українських гетьманів. Як послідовний борець за ідею незалежності України і автор незвичайної угоди гетьмана з козаками, яка в історії дістала назву першої Конституції Української держави.
В особі Пилипа Орлика були поєднані ідеї, які сьогодні набувають актуальності - побудови незалежної та демократичної Української держави.
По-різному можна оцінювати спосіб, яким Орлик сподівався досягти своєї мети, який полягав в утворенні військової.....коаліції і "західноєвропейських держав проти Росії, з допомогою якої можна було б визволити Україну. Оцінюючи спроби Виговського, Мазепи та інших гетьманів створити незалежну державу, він прийшов до висновку, що власними силами українському народу не під силу було здобути незалежність. І тому Орлик був глибоко переконаний, що без чужоземної допомоги Україні не визволитися з-під Російської імперії ні за його часу, в період більшої національної свідомості, ні тим більше, в майбутньому, коли Москва остаточно вб'є національну свідомість в українському народі, зрусифікує його дощенту.
Так, по-різному можна ставитись до питання про визволення України міжнародним шляхом, особливо оцінюючи його з сучасних позицій. Але як показує історичний досвід, можливо, в той період він міг би стати реальністю для України. Тим більше, що приклади визволення інших держав також підтверджують це. Міжнародним шляхом прийшли до самостійності Болгарія, Сербія, Румунія та інші держави. Та і в наш час спосіб міжнародної дипломатичної допомоги відіграв велике значення в світовому житті. Не без дипломатичної міжнародної допомоги здобули свою незалежність республіки Прибалтики.
Після смерті Мазепи, на противагу ставленику Петра — гетьману Івану Скоропадському, виникає питання вибору нового гетьмана. 5 квітня 1710 року в Бендерах на альтернативній основі гетьманом було вибрано Пилипа Орлика. Ця подій пов'язана також з прийняттям першої Конституції України «Акти і Конституція прав і вольностей Запорізького війська — 16 квітня 1710 р.»..
Конституція складається з вступу та 16 статей. У вступі були викладені причини, чому Україна розриває з Московщиною: «Коли український народ визволився з-під польського панування, він, як рівний до рівного, прилучився до Московщини, заключивши з нею угоду, котрою мали регулювати відносини двох самостійних держав. Однак не так склалося, як жадалось. Вже зараз, після смерті блаженної пам'яті Богдана Хмельницького, Московщина виявила справжні свої заміри, пробуючи різними предлогами накинути на «народ вільний, козацький» невільниче ярмо. Це підкорення чим далі ставало все жорсткішим. Зрештою, коли Московщина зібралась навіть саме ім’я українське зітерти з лиця землі, тоді з метою відновлення старих прав та вольностей України Мазепа пішов на союз зі Швецією».
В перших статтях говориться, що після визволення України з «невільного ярма Московського», гетьман має і повинен визнати православну віру за пануючу.
Далі йдеться про кордони України і внутрішній устрій. Кордон між Польщею, приміром, повинен проходити по р. Случ. Україна визнається самостійною і ні від кого не залежною державою.
Коли буде заключений мир з Московщиною, російський цар повинен буде повернути всіх полонених українців і компенсувати всі збитки й шкоди, котрі наробило на Вкраїні московське військо.
Запорізькому Низовому війську повертаються давні оселі — Трахтемирів, Кодак, Кенеберда, Переволочна і землі над Ворсклою і форти, побудовані Москвою, будуть знесені.
Щодо внутрішнього устрою Української держави, то він має базуватись на демократичних засадах. В зв’язку з тим, що під впливам московських самодержців українські гетьмани перейняли дух деспотизму, узаконили собі право, «так хочу, так повеліваю». Всі поточні оправи гетьман повинен вирішувати разом з Радою генеральної старшини, виборними полковниками і сотниками, розумними радниками з кожного полку та послами від Запорізької Січі.
Генеральна Рада повинна була збиратися тричі на рік: Різдво, Великдень і Покрову. Між радами управлятиме гетьман з генеральною старшиною. Генеральна старшина повинна шанувати свого вождя, але коли у вчинках гетьмана буде вбачено що-небудь: «противного правам і вольностям військовим вредительного і отчизні некорисного», тоді старшина повинна зробити йому догану.
Справи про кривду гетьманові та провини старшини судить не гетьман, а генеральний суд.
Державний скарб за Конституцією П. Орлика відділяється від гетьманського і передається в підпорядкування генерального підскарбія, якому підлягають полкові підскарбії. Генеральний та полкові підскарбії вибираються.
Всі урядовці повинні вибиратись вільними голосами.
Козацькі вдови і осиротілі козацькі діти звільняються від всяких податків.
Після визволення окрема комісія повинна була провести ревізую державних земель, якими користується старшина, а також переглянути повинності. 3а Києвом та іншими містами залишаються всі їх вольності.
В кінці договору (ст. 16) йдеться про те, що гетьман повинен дбати про сиріт та неімущих людей.
Хоч і не вдалось Україні жити на основі Конституції Пилипа Орлика, вона є яскравим свідченням давніх демократичних традицій українського народу, суспільно-політична думка якого створила не тільки першу в Європі, а й першу в світі Конституцію, яка і випередила Конституцію США на 77 років (прийнята 17 вересня 1787 р.).
І знову ми плекаємо надію, що нова Конституція України вбере в себе все те краще, що було створено українським народом за його багатовікову, багатостраждальну історію, в тому числі й окремі положення Конституції Пилиш Орлика.

Г. КУРИЛЕНКО.
викладач історії України
Білоцерківського медучилища.




НАША ІСТОРІЯ

УКРАЇНЦІ І ДЕРЖАВНІСТЬ


Україна стоїть перед ви-бором. Чи буде використаний шанс, який дала історія: мати свою державність, бути повноправною державою у світовому співтоваристві чи залишитись у складі єдиної супердержави з обмеженими державними правами?
Та чи мали українці свою державу, чи є вони державною нацією? І знову зі сторінок деяких газет та журналів підкидаються ідеї створення нової спільності — новоросів, в яких береться під сумнів не тільки саме право українців на власну державність, а й саме розуміння українців як окремої нації.
Відповідь на поставлене питання повинна дати нова Кон-ституція, обговорення якої проходить у Верховній Раді України
Щодо історичної оцінки, то хотілось би висловити і свої думки з даної проблеми.
Насамперед слід наголосити на тезі про те, що Україна не створює свою державність, а відновлює її.
Формування державності України сягає ще в часи Київської Русі, де визначну роль в утворенні цієї держави відіграли південні племена східних слов’ян — поляни, древляни, волиняни та інші. Тобто племена, на базі яких утворилась українська народність. Еволюційний процес державного будівництва був перерваний монголо-татарською навалою, після якої землі України потрапляють під владу Великого Литовського князівства та Польщі. Процес державного будівництва на Україні був уповільнений, особливо після унії Литви з Польщею, але не знищений. Польська адміністрація почала тотальний наступ на українську культуру, стала активно протидіяти розвитку її державності. Але виникнення запорізького козацтва, зародження гетьманської влади спонукали до розвитку цього процесу. Спроби зупинити його закінчились національно-визвольною війною українського народу 1648—1654 рр. під проводом Богдана Хмельницького. Богдан Хмельницький стає фундатором першої української держави, яка створюється в процесі цієї війни. Переяславська угода 1654 р. між Росією та Україною підтвердила її утворення. Юридичне оформлення ця угода набула в березневих статтях Богдана Хмельницького від 24 березня 1654 р. Від імені України її підписало посольство на чолі з Павлом Тетерею та Самійлом Богдановим.
Аналіз статей богданівської Конституції підтверджує ідею, що Україна ввійшла в союз з Росією на умовах цілковитого політичного та економічного су-веренітету, за винятком хіба що податку з селян, частина якого мала надходити до царської ска-рбниці.
Україна проголошувалась незалежною козацькою держа-вою на чолі з гетьманом, якого «щоби Військо Запорізьке саме між себе... обирало, бо ще давній звичай військовий».
Українська адміністрація та судівництво не підлягали Мо-сковщині. Власне козацьке військо повинне складатися з 60 тисяч осіб. Вона також мала право самостійно вести переговори з іноземними державами, крім Польщі та Туреччини.
Свою незалежність зберегла також Українська православна церква. Частину податків Україна сплачувала московсь-кому царю за (військову допо-могу та гарантування прав і во-льностей.
Українці визнавали такі права царя: держати в Києві воєводу з залогою, про закордонні посольства гетьман повідомляє царя, а також про вибір нього гетьмана цар має право бути по-відомлений.
Політика наступників Богдана Хмельницького гетьманів Івана Виговського (1657 — 1659 рр.), Юрія Хмельницького (1659—1663 рр.), Петра Дорошенка (1665 — 1676 рр.), яка була направлена на відрив України від Росії, була визнана діями царя, який прагнув звузити права та вольності України. Користуючись внутрішньою боротьбою між старшиною за гетьманську владу, а часом і підсилюючи ці суперечки, царизм поступово почав нищити суверенні права України. Нові статті Юрія Хмельницького 1659 — 1060 рр. уже суттєво відрізнялись від батькових. Новий гетьман повинен був їздити до царя на поклін 1 вручення булави, хоругви і жалованої грамоти на гетьманство. Послів та гінців з інших держав велено було не приймати, а відсилати до царя. Козацьке військо повинно виступати на війну за вказівкою царя 1 нікуди: не ходити і гетьмана не переобирати. У Переяславі, Ніжині, Чернігові та Умані бути московським воєводам з ратними людьми. Тих, хто не присягне на вірність цареві, або, присягнувши, порушить ці статті, — карати на горло. Андрусівське перемир'я 1667 р, між Польщею та Росією, яке розірвало Україну на дві частини, ще більше усугубило становище України." За час гетьманства Дем'яна Многогрішного (Лівобережного) 1668 — 1672 рр.), за новими договірними статтями реєстр козацького війська скорочувався до 30 тисяч. Гетьманові було заборонено навіть листуватися з Іншими державами. Малоросійським млттцякям заказано продавати вино й тютюн у Московії.
За гетьмана Івана Само-йловича (1672—1687 рр. більшість договірних статей продиктував цар, а козацька старшина підтвердила: бути так.
Перший пункт зазначив про вічну підлеглість старшини й козаків цареві та його спадко-ємцям. Було заборонено україн-ським представникам бути присутніми при дипломатичних акціях у царському дворі. Кількість реєстрових козаків було зменшено до 20 тисяч.
Користуючись послабленням самодержавства, нестабільністю при царському дворі, яка була викликана боротьбою дітей Олексія Михайловича за престол, Іван Мазепа за статтями 1687 р. виборов більш широкі права. Реєстр козацького війська збільшувався до ЗО тисяч. Воєвода залишався в Києві, але все листування до гетьмана було заказано пересилати до Малоросійського приказу. Але надії Мазепи на збільшення вольностей для України були марні, Новий російський самодержець Петро ї прагнув до повного їх знищення. Плани Петра Олексійовича повністю розходились з ідеями Мазепи. І це було однією із причин переходу Мазепи на бік шведів, що й прискорило знищення гетьманської влади на України, Новий гетьман Іван Скоропадський, якого призначив сам цар, фактично не мав ніякої влади. Спроби Павла Полуботка відновити деякі права України на основі колишніх договорів закінчились для нього трагічно. В 1722 р, Петро повністю скасував гетьманство, передавши справи України Малоросійській колегії.
Період двірцевих переворотів в Росії сприяв відновленню гетьманської влади на Україні, але вже з набагато скороченими правами. Останні гетьмани вже і не мріяли про незалежність і свої плани спрямовували на впорядкування внутрішнього життя. В «Ришительних пунктах», які були прийняті за гетьманства Данила Апостола (1727—1734 рр.), гетьман не мав права вести переговори з іноземними державами, під час війни «він потрапляв під керівництво російського фельдмаршала, вищі посадові особи назначались або затвер-джувались імператором, а до вищого Генерального суду, який підпорядковувався гетьману, входили три українці і три росіянина, прибутки від митної справи йшли у царську казну, російським дворянам дозволялось купувати землі на Україні.
Останнім гетьманом України був Кирило Розумовський (1750 — 1769 рр.), його спроби відновити внутрішню автономію України, провести ряд реформ в суді, військовій справі, в галузі освіти та науки були зустрінуті імператрицею Катериною із насторогою. В інструкції для Сенату вона писала: «Малоросія (Україна — авт,). Ліфляндія і Фінляндія — це провінції, що правляться дарованими привілеями: порушити ці привілеї відразу було б незручно, але не можна вважати ці провінції за чужі 1 поводитися з ними як з чужими землями — це був би явний нерозум. Ці провінції, так само, як Смоленщину, треба легкими засобами привести до того, щоб вони зрусифікувались і перестали дивитись, як вовки в ліс».
Коли ж цариця дізналася про проекти спадкового гетьманства Розумовського, викликала гетьмана до себе і наказала йому зректись булави.
Так в 1764 р. гетьманство було ліквідовано. Україна була перетворена на одну із провінцій Російської імперії. Фактично за 100 років від березневих статей Богдана Хмельницького від суверенітету України залишились тільки згадки.
Спроби російського царизму знищити національне коріння України, зрусифікувати її, припинити процес державного розвитку стали прологом лютнево-березневої революції 1917 р., в результаті якої 22 січня 1919 р. була проголошена незалежна Українська Народна Республіка,
30 грудня 1922 р. Радянська Україна увійшла в склад СРСР, " Союз вільних пролетарських республік", в якому центральним органам передавались би мінімальні повноваження (функції оборони та зовнішньої політики), залишились тільки ідеями, на практиці була створена унітарно-бюрократична держава, де республіки мали декоративну державність. Політика сталінського режиму та його послідовників, яка виявлялась в надмірній централізації, поступовому злитті національних культур та створенні єдиної спільності — радянський народ, на ділі нічим не відрізнялась від політики російського самодержавства 1 була логічним його продовженням,
Час перебудови дав реальний шанс для здобуття Україною реального суверенітету. Після проведення республіканського опитування, де народ України висловився за побудову суверенної держави, створились реальні умови для цього. Вважаю, що тільки реальний суверенітет дасть Україні можливість не тільки вийти з сучасної кризи, а й стати в один ряд з цивілізованими країнами Європи.
Г. КУРИЛЕНКО

ПЕТРО ДОРОФІЙОВИЧ ДОРОШЕНКО
(1627-1698) Гетьман Правобережної України (1665—1676). Родом з козаків Чигиринської сотні. Онук гетьмана Михайла Дорошенка. Сам П. Дорошенко замолоду брав участь у війні 1648—1654 рр. як козак та писар. Виконував важливі доручення Б. Хмельницького, вів переговори з польським сеймом та шведським урядом. Ставши прилуцьким полковником у 26 років, П. Дорошенко підтримував гетьмана І. Виговського, що був противником угоди з Росією. По смерті Б. Хмельницького російська держава, що мала більший економічний та військовий потенціал, почала вважати себе господарем на Україні, обмежувати її автономію. 1660 р., ставши чигиринським полковником, Дорошенко разом з іншими козаками домагається у Москві відміни деяких статей Переяславської угоди. Того ж року він був серед тих, хто підписав Слободищенський трактат про вихід України із складу Росії та приєднання її до Польщі. 1663 р., за гетьмана П. Тетері, він став генеральним осавулом, 1665 р.—полковником Черкаського полку. Пізніше, коли П. Тетеря зрікся булави, Дорошенко при сприянні татар став наказним гетьманом. На початку 1666 р. йому вручили булаву на раді в Чигирині. Ставши гетьманом, Дорошенко веде вперту боротьбу за возз'єднання Правобережної та Лівобережної України. Остаточно зневірившись у шляхетності намірів щодо України північних та західних сусідів—Польщі та Росії, Дорошенко вирішив шукати допомоги у турецького султана й підписав з ним 1669 р. угоду, за якою Порта брала козаків під свій захист. У боротьбі проти суперників, прибічників Польщі та Росії, Дорошенко врешті став єдиним гетьманом Правобережної України під заступництвом Туреччини. Дальші його плани об'єднати обидві частини України під одним гетьманом зустріли перешкоди з боку І. Самойловича. Правобережна Україна тоді стала ареною кількарічної війни Польщі з султаном, які перетворили багато міст і сіл на пустку. Тривала боротьба, безнадія і безвихідь змусили Дорошенка зректися булави 1 здатися Самойловичу. Решту років він провів у „почесному засланні" у селі Ярополчому поблизу Москви, де його й поховано. Цікава подробиця: від другого шлюбу Дорошенка в Ярополчому походила дружина О. Пушкіна, правнучка гетьмана Наталя Гончарова.


ПАВЛО ЛЕОНТІЙОВИЧ ПОЛУБОТОК
(бл. 1660-1723)
Чернігівський полковник (1706—1722). Призначення його по смерті Скоропадського наказним гетьманом припало на початок діяльності на Україні Малоросійської колегії на чолі з бригадиром Степаном Вельяміновим, що мала бути найвищим урядом, контролювати діяльність наказного гетьмана, військової канцелярії та генерального суду. Генеральна старшина не мала права надсилати будь-які розпорядження без дозволу фактичного правителя України—бригадира Вельямінова, людини свавільної й підступної. Колегія встановила надмірні побори та податки у містах і селах. У ряді міст призначено було російських комендантів, які обмежували владу полковників. Павло Полуботок двічі звертався до царя з проханням про вибори гетьмана та Із скаргою на дії Вельямінова. Але Петро І, давно задумавши знищити залишки автономії на Україні, повірив Вельямінову, який доповів, що Полуботок Із старшиною чинять опір Малоросійській колегії. Цар розлютився і викликав до Петербурга Полуботка, генерального писаря Семена Савича та генерального суддю Івана Черниша. Водночас князя Голіцина було призначено головним начальником над козацьким військом, чим скасовувалася гетьманська й старшинська влада на Україні. У Петербурзі Полуботок із старшиною вручив цареві нову петицію про відновлення прав України. У свою чергу цар послав на Україну бригадира Румянцева, щоб настроїти деяких урядників проти гетьмана. Тим часом козацькі полки були відведені на безпечну відстань до південних кордонів біля річки Коломак. Один з полковників, що був там, Данило Апостол, склав нову петицію з багатьма підписами козаків і таємно послав II у Петербург. Цар, прочитавши її, наказав ув'язнити Полуботка, Савича 1 Черниша у Петропавловську фортецю. Не витримавши допитів 1 тяжких умов ув'язнення, наказний гетьман Павло Полуботок помер 29 грудня 1723 р. Передчуваючи наслідки своєї поїздки у Петербург, він встиг відправити гетьманські скарби в один з лондонських банків 1 заповів повернути їх Україні, коли вона стане незалежною державою.



ДАНИЛО ПАВЛОВИЧ АПОСТОЛ(1654-1734)
Миргородський полковник (1683—1727), гетьман Лівобережної України (1727—1734). Походив із старшинського роду. Батько його теж був полковником Миргородського полку. Під час полтавських подій Д. Апостол деякий час був на боці гетьмана І. Мазеп^Після смерті Петра І на Україні ще кілька років порядкувала ненависна Малоросійська колегія. Лише за правління Петра II вона була скасована й українцям дозволили вибрати нового гетьмана. Ним став у вересні 1727 р. старий і досвідчений миргородський полковник Данило Апостол. Втім, і до нього було приставлено наглядача— російського резидента Федора Наумова. А щоб новобраний гетьман не дозволив собі чогось стосовно царя, у Петербург як заложника було забрано його молодшого сина Петра, а старшого, Павла, призначено миргородським полковником. Мудрий 1 розважливий гетьман зумів випросити у царя деякі права і вольності, відновив виборче право, затвердив реєстр генеральної старшини. Після смерті Петра II, за царювання Анни Іванівни, стараннями Данила Апостола було зменшено кількість російських військ, що стояли на Україні, до шести кавалерійських полків. Цариця повернула додому гетьманового сина 1 зробила його полковником Лубенського полку, а самого гетьмана нагородила орденом св. Олександра Невського. Втім, навіть при такому затишші українські козаки десятками тисяч забиралися на усілякі роботи. Зокрема для копання рову і спорудження валу з фортецями від Дніпра до Дінця було виряджено 20 000 козаків і 10 000 посполитих. Більшість з-поміж них загинули на цих роботах. Крім того, відновилося втручання у церковні справи на Україні московського духовенства. 1738 р. Д. Апостол випросив у Анни Іванівни дозвіл повернутися на Україну кільком тисячам запорожців, котрі жили в ОлешківськіД Січі на території Туреччини. Після смерті гетьмана Данила Апостола на Україні з 1734 р. по 1750 р. діяло Правління гетьманського уряду, що складалося з шести осіб—трьох українців і трьох росіян. Найпершим заходом цього уряду був перепис населення України з метою його суцільного оподаткування.


ПАВЛО ІВАНОВИЧ ТЕТЕРЯ(р. н. і см. невід.)
Гетьман Правобережної України (1663—1665). Родом з реєстрових козаків. Здобув добру освіту, служив спочатку писарем (з 1648 р.) Переяславського полку. З 1653 р. —Переяславський полковник. Брав участь у Переяславській раді, був у складі посольства Б. Хмельницького, що підписало в Москві так звані Березневі статті про входження України до складу Росії, проте сам належав до тієї частини старшин, що виступала проти цього. Після смерті Б. Хмельницького був прибічником І. Виговського та Ю. Хмельницького й обстоював незалежність України. 1658 р. Тетеря від Імені Виговського вів переговори з польським послом С. Бенєвським про союз України з Польщею. З 1660 р. його обрали генеральним писарем. 1663 р. Ю. Хмельницький зрікся гетьманства й постригся у ченці, призначивши Тетерю наказним гетьманом. Невдовзі на раді у Чигирині він став гетьманом Правобережної України. Одразу по обранні Тетеря відкрито стає на бік Польщі й проводить політику виходу із складу Росії, постійно веде боротьбу з прихильниками російського царя з середовища старшин, котрі намагалися об'єднати обидві частини України — Правобережну та Лівобережну — під владою російського уряду. Частина старшин та простих запорожців, чимало селян та городян, не знаючи намірів гетьмана, були незадоволені відновленням польських порядків і підняли повстання під проводом Поповича проти гетьмана Тетері та його прибічників. Ведучи постійну боротьбу із супротивниками, звертаючись по допомогу то до поляків, то до татар, Тетеря не міг розраховувати на широку підтримку населення, оскільки народ неприхильно ставився до нього як до ставленика Польщі. Тому він зневірився у дальшій боротьбі і, втративши підтримку, перебрався до Польщі, залишивши замість себе наказним гетьманом М. Ханенка. Про його пізнішу долю невідомо.

ЮРІЙ БОГДАНОВИЧ ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ(1641 - 1685)
Молодший син Богдана Хмельницького. Народився в родовому хуторі Суботові. По смерті батька 1657 р. проголошений на раді його наступником, але через деякий час булаву було віддано генеральному писарю І. Виговському, а 16-річний Юрась продовжив навчання у Київському колегіумі. 1659 р. після угоди гетьмана Виговського з Польщею, коли посилилася неприхильність населення до нього, козаки знову віддають булаву Ю. Хмельницькому. Хворобливий і нерішучий, Ю. Хмельницький не мав таланту керівника у складних для тогочасної України умовах. Потрапляючи у залежність то до російського уряду, то до поляків, татар і турків, молодий гетьман своєю непевністю викликав невдоволення частини козаків та старшини. 1660 р. Ю. Хмельницький уклав з Польщею Слободищенський трактат, за яким Україна розривала угоду з Росією. Правобережжя за цим трактатом відійшло до Польщі (за винятком Києва). Проти Ю. Хмельницького виступили лівобережні Ніжинський, Чернігівський та Переяславський полки. У Переяславі наказним гетьманом обрано Сомка. Почалися міжусобиці серед прибічників двох гетьманів. Тим часом татари* союзники Ю. Хмельницького, грабували міста і села. 1662 р. військо Ю. Хмельницького зазнало поразки від Сомка та царського воєводи Ромодановського, після чого гетьман зрікся булави і постригся у ченці під іменем Гедеона. Пізніше, після обвинувачення його у зраді П. Тетерею польський уряд заарештував і ув'язнив Юрася. Після звільнення 1673 р. він потрапляє у полон до татар, які відправляють його до Царгорода. Відомо, що там він був архімандритом у монастирі. У 1677 і 1678 рр. султан, який знову вирішив завоювати Україну, надумав використати для цього Ю. Хмельницького і проголосив його гетьманом та Сарматським князем. Разом з турками військо Ю. Хмельницького билося з прибічниками Москви, водночас завдаючи руйнувань Україні—було спустошено Канів, Черкаси, Корсунь, Стеблів. Пізніше турки позбавляють Юрася звання гетьмана, затим знову (1685 р.) повертають йому булаву. Того ж року нещасливий гетьман перевищив свої повноваження, внаслідок чого було закатовано за несплату податку дружину багатого купця. За це турецький уряд стратив Ю. Хмельницького у Кам'янці.

ІВАН САМІЙЛОВИЧ САМОЙЛОВИЧ
(р. нар. невід. —1690)
Гетьман Лівобережної України (1672—1687). Народився у сім'ї священника села Ходоркова, що на Житомирщині. Одержав хорошу освіту; службу в козацькому війську почав сотенним писарем. Пізніше був сотником, наказним полковником та полковником Чернігівського полку. У 1669—1672 рр.—генеральний суддя. Після того як царський уряд ув'язнив в іркутській в'язниці гетьмана Д. Многогрішного за таємні зв'язки з противником Москви П. Дорошенком, на раді поблизу Козачої Діброви 17 червня 1672 р. гетьманом обрали І. Самойловича. Роки гетьманства його були позначенні прагненням об'єднати Лівобережну Україну з Правобережною під владою московського царя, у зв'язку з чим йому довелося вести боротьбу з П. Дорошенком, який орієнтувався на Туреччину, та М. Ханенком, підлеглим Польщі. 1674 р. Самойлович став гетьманом обох частин України. За гетьманування його автономія України ще більше обмежилася. Договірні статті складав сам цар Олексій Михайлович, а старшина лише підтверджувала їх. Кількість козаків зменшилася до 20 тисяч. Українську старшину перестали допускати на дипломатичні заходи царського двору. Заборонялося без дозволу царя обрання гетьмана. 1685 р. російський уряд домовився з великим візиром у Константинополі, щоб той змусив Константинопольського патріарха зректися прав на Київську метрополію, відтоді українська церква стала підлягати Московському патріархові. Сам гетьман віддав свою дочку за боярина Шереметєва, а двох синів, пізніше полковників, послав у Москву. У 1677—1678рр. Самойлович брав участь у відбитті нападів турків під Чигирином. Після того як Росія 1686 р. уклала мир з Польщею, гетьман почав виявляти незадоволення політикою царя щодо України. 1687 р. відбувся похід російських та козацьких військ під командуванням князя Голіцина та гетьмана Самойловича у Крим. Літо було засушливе, до того ж татари підпалили степ, у війську почався голод. Голіцин вирішив повернути назад. Звинувативши Самойловича в тому, що він буцімто намовив татар підпалити степ, князь у такий спосіб переклав вину за невдалий похід на гетьмана. Самойловича та його сина Якова відправили до Москви, де їх допитували й катували, затим вислали в Сибір. Другого сина, Григорія, скарали на смерть. Землі та маєтки гетьмана та його дітей були забрані у царську казну.


ІВАН ІЛЛІЧ СКОРОПАДСЬКИЙ
(1646-1722)
Гетьман Лівобережної України (1708—1722). Родом з Умані, з козацької сім'ї. Був генеральним осавулом та полковником Стародубського полку у 1706—1708 рр. Обраний гетьманом замість І. Мазепи на раді в Глухові. Пізніше, після Полтавської битви, Скоропадський, як належало, звернувся до царя з проханням підтвердити права і вольності України. У відповідь на це самодержець прислав до гетьмана трьох наглядачів—стольника Андрія Ізмайлова, Федора Протасьєва та думного дяка Вінніуса, які втручалися в усі справи Скоропадського та старшин. Щоб догодити цареві, Скоропадський почав роздавати маєтності царським воєводам. На Україні стали постоєм московські війська. Тисячі козаків направлялися на будівництво Петербурга та на копання каналу між Волгою і Доном. Цар почав призначати полковниками російських воєвод та вельмож. Здійснюючи свої реформи в Росії, Петро забирав у Петербург та Москву кращі культурні та наукові сили з України і водночас ще більше обмежував П права, поставивши при генеральному судді та генеральному писареві свої канцелярії. 1721 р. було заборонено друкувати Святе письмо українською мовою. Дозволялося лише передруковувати книги з російських видань. Десятки тисяч козаків гинули на спорудженні Ладозького каналу. На українських землях порядкували пожадливі царські ставленики Толстой, Головкін, Шереметєв, Милорадович і надто Меншиков. Скоропадський звернувся із скаргою до царя на самоуправство Меншикова та з проханням вивести з України царські війська, на що самодержець відповів указом про запровадження при гетьманові Малоросійської колегії. Не витримавши такої наруги, Скоропадський помер, у Глухові 22 квітня 1722 р. Перед смертю він призначив Павла Полуботка наказним гетьманом. Поховано Скоропадського поблизу гетьманської столиці, у Гамаліївському дівочому монастирі.



ІВАН СТЕПАНОВИЧ МАЗЕПА(1644-1709)
Гетьман Лівобережної України (1687 — 1708). Народився в Мазепинцях на Київщині поблизу Білої Церкви, походив з українського шляхетського роду. Батько його був старшиною у Б. Хмельницького. Навчався у школі Київського братства, затим у Києво-Могилянському колегіумі та в Полоцьку у єзуїтів. Замолоду служив у короля Яна Казимира джурою. Вивчав артилерію в Голландії, був також у Франції та Німеччині. Знав декілька мов — польську, німецьку, італійську, французьку, голландську та латинську. Після повернення з-за кордону був повіреним короля, виконував важливі дипломатичні доручення. З 1663 р. кидає королівську службу, повертається на Україну, служить у правобережного гетьмана П. Дорошенка, затим на Лівобережжі у І. Самойловича. З 1682 р. — генеральний осавул. 1687 р. його обирають гетьманом замість І. Самойловича. Гетьманування Мазепи припадає на час активного нищення Росією автономії України, денаціоналізації освіти й науки, закриття шкіл, обмеження прав гетьмана і старшини, насаджування росіян на державні посади, впровадження кріпосного права. Гетьман, який вже давно схилився до думки відриву України від Росії, змушений був брати участь у політиці Петра І, за що навіть одержав од нього орден Андрія Первозванного та інші нагороди. Водночас він тривалий час шукав нагоди, аби вирватися з-під руки царя й стати незалежним. Для цього він 1706 р. вступає у таємні переговори з польським королем С. Лещинським та шведським королем Карлом XII, а 1708 р. укладає договір зі шведами проти Петра І. У березні 1708 р. Мазепа звернувся з універсалом до Запорозької Січі Із закликом до війни з Росією заради суверенності й соборності України. Проте частина запорожців повірила листу Петра І, де йшлося про те, що буцімто Мазепа зрадив Україну, а шведииприйшл* не як союзники українців, а як загарбники. Після Полтавської битви Мазепа та Карл XII відступили в Молдавію. Помер гетьман у Бендерах 2 жовтня 1709 р. Січ була знищена Петром І, гетьманська столиця Батурин зруйнована, тисячі прибічників Мазепи страчені, або вислані у Сибір. Існує легенда, що гетьман не помер, а потай прибув до Києва, де прийняв іночество та схизму у Лаврі й там скінчив життя.

ІВАН ОСТАПОВИЧ ВИГОВСЬКИЙ(р. нар. невід. — 1664)
Гетьман України (1657 — 1659). Походив з дрібної української шляхти Овруцького повіту Київського воєводства. Наприкінці 1630 —на початку 1640-х рр. керував справами земського Луцького суду, був писарем при польському комісарі на Україні. Пі^ час битви козаків з поляками під Жовтими Водами 1648 р. Виговський, який воював на боці поляків, потрапив у полон до татар, звідки його викупив Б. Хмельницький і взяв до себе писарем. Після смерті Б. Хмельницького прийняв булаву від малолітнього Ю. Хмельницького, який короткий час був гетьманом. Здобувши владу, згодом очолив старшинську верхівку, що виступала за вихід України із складу Росії. У своїй політиці орієнтувався на Польщу та кримських татар. Росія по смерті Б. Хмельницького одразу почала обмежувати автономію України, зокрема вимагала, щоб українська церква підкорилася московському патріарху і щоб гетьман їздив до Москви на затвердження. На Україну прийшли російські воєводи з військом, що викликало невдоволення поспільства. Козацькі війська Виговського завдали нищівної поразки російській армії під Конотопом. Гетьман, спираючись на підтримку Польщі та кримських татар, почав відкриту боротьбу з Москвою. 1658 р. Виговський уклав з Польщею Гадяцький договір, за яким Україна мала забезпечити собі незалежність, одержати цілковиту державність, свій суд, гроші, військо. Верховна законодавча влада мала належати зборам депутатів від усієї України, виконавча — гетьманові. Скасовувалася унія, планувалося відкрити університети, училища, друкарні. Князь Трубецькой, воєвода російського війська на Україні, закликав українців виступити проти Виговського і змусити його скоритися цареві, проте гетьман разом з татарами розбив російські війська на річці Соснівці, воєводу князя Пожарського стратили татари, а Трубецькой відступив. У своїх діях Виговський не завжди враховував інтереси простих козаків, які не схвалювали його стосунки з Польщею, звинувачували в тому, що татари спустошували Україну. Через це гетьман змушений був зректися булави. Пізніше Виговський був сенатором та київським воєводою. Внаслідок безпідставного звинувачення у зраді він був розстріляний урядом Речі Посполитої в Рокитному.


ДМИТРО ІВАНОВИЧ ВИШНЕВЕЦЬКИЙ (БАЙДА)(р. нар. невід.—1564)
Письменник XVI ст. Михайло Литвин, котрий був у Криму дипломатом від литовського уряду, залишив цікаві спогади, у яких йдеться про спустошливі набіги турків та кримських татар на Україну. Зокрема він зауважує, що у кримчаків було два промисли: скотарство та добування українських бранців для рабства. «Кораблі,—писав М. Литвин,—привозять їм зброю, одіж та коней, а одходять од них, навантажені невільниками". Збирач мита, який сидів на вузькому перешийкові між Кримським півостровом та материком (на „Перекопі"), буцімто питав у М. Литвина, дивлячись на незліченну силу наших бранців: „Чи залишаються ще люди у наших сторонах, або може ні, та й звідки їх береться така сила-силенна". То ж не диво, що як спротив ненаситним забродам у XVI ст. виникло козацтво. З поміж багатьох козацьких ватажків раннього періоду його історії чи не найбільшою славою вкрив себе князь Дмитро Вишневецький (Байда). Відомо, що він походить з роду князів Гедиміновичів. З 1550 р.—канівський та черкаський староста.За час свого урядування був активним захисником слов'янських земель від набігів татар. Деякий час воював з ними разом із військом Івана Грозного, нападав на Іслам-Кермень, Очаків та Азов, здобув славу найбільшого ворога Оттоманської імперії. На початку 1550-х рр. збудував на острові Мала Хортиця замок, згуртував навкого нього козаків для боротьби з татарами і цим поклав початок Запорозької Січі. Саме тому ряд істориків вважають Дмитра Вишневецького першим козацьким гетьманом, який тоді, коли турецька армія була непереможною, завдавав їй відчутних ударів. Під час одного з походів 1564 р. він з військом зайшов у Молдавію, де був поранений, захоплений у полон і відправлений у Царгород. Султан Сулейман Пишний (до речі, його дружиною була Настя Лісовська-Роксолана) наказав скинути козацького ватажка з фортечного муру на гак, де він провисів три дні, вигукуючи прокльони пророку Мухаммеду, доки розлючений султан не застрелив його з лука. Існує ще одна версія, за якою турки вирвали з мертвого лицаря серце, покришили його й з'їли, аби набути мужності й сили, якою володів Дмитро Вишневецький. Вважають, що ця історія лягла в основу народної пісні про Байду.


ПЕТРО КОНОНОВИЧ САГАЙДАЧНИЙ(р. нар. невід.—1622)
Гетьман українського реєстрового козацтва, один з найвидатніших діячів української історії. Народився в селі Кульчицях на Самбірщині в сім'ї українського шляхтича. Навчався в Острозькій школі та школі Львівського братства. Служив домашнім учителем у київського судді Аксака, після чого пішов на Запорозьку Січ, де невдовзі проявив себе як талановитий козацький керівник. На початку XVII ст. брав участь у походах козаків на Молдавію, Лівонію. 1605 р. здобув фортецю Варну, 1616-го зруйнував вщент невільницьке місто Кафу (нині Феодосія), розбив 14000 мусульман, спалив і потопив багато турецьких галер-каторг, визволивши при цьому з неволі тисячі українських бранців. 1618 р. брав участь у війні польського короля Сигізмунда НІ з Росією. 20-тисячне козацьке військо на чолі з Сагайдачним взяло тоді кілька російських міст, обложило Москву й мало не здобуло її, проте з невідомих причин відступило. Очолюване Сагайдачним 40-тисячне військо відіграло вирішальну роль у розгромі Річчю Посполитою 1621 р. 300-тисячної турецької армії під Хотином. Автор „Історії Хотинської війни" Я. Собеський писав; „Скільки очолював Сагайдачний запорозьке військо, всюди був овіяний славою подвигів на суходолі й на морі 1 мав незмінне щастя. Кілька разів погромив татар на степах перекопських і навів страх на Крим. Неменше прославили його морські походи—і тут завжди мав він щастя,—зруйнував кілька великих міст турецьких Європі і Азії, попалив околиці Константинополя. Взагалі був це чоловік великого духу що сам шукав небезпеки, легковажив життям, у битві був перший, коли доводилося відступати—останній, був проворний, діяльний, в таборі сторожкий, мало спав і не пиячив, на нарадах був обережний і в усяких розмовах неговіркий". У перервах між походами Сагайдачний виявляв турботу про українську культуру, освіту. Разом з усім Військом Запорозьким він вступив у Київське братство; сприяв відновленню на Україні православної ієрархії, скасованої після Брестської унії 1596 р. Перед смертю, що настала у квітні 1622 р. від рани, одержаної від отруєної стріли під час Хотинської битви, він заповів своє майно на освітні, наукові та благодійні цілі, а 1500 золотих подарував Київській та Львівській братським школам. Поховано славного лицаря України на Подолі у Києві, при церкві Богоявленського братства.